Abstract

Розкривається присутність театральності, як «афективної реальності» у структурах соціокультурного буття людини. Показано, що феномен театральності притаманний соціальній діяльності, а прагнення до наслідування та награності підтверджує готовність до відтворення і повторення певних дій, які укорінені в людській природі. Обґрунтовано розуміння соціокультурного простору як штучного у межах структурно-семіотичного підходу, виявлені такі його характеристики як натягнутість, зламаність, що відбивають риси театральності у сприйнятті соціальної дійсності. Досліджено способи створення соціальних практик, що ініціюються персонажами соціального простору, як навмисні і неприродні. Аналізується комунікаційний рівень театральності, у якому засоби масової комунікації, що забезпечують афективну реальність театралізації, стають джерелом збільшення ризикогенних ситуацій у сучасному соціумі. Діалогічність, як сутнісна характеристика театральності, полягає у можливості конвергенції різних точок зору, виявленні властивих їм особливостей і сприйнятті цінностей іншої соціальної групи як рівноправного елементу соціального простору. Виявлено, що сугестивний аспект театральності слід розглядати як спосіб впливу домінуючої соціальної групи на інші соціальні групи шляхом створення ідеологем і символічних ілюзій, що зменшують рівень соціальної напруженості. Визначено значення ритуалів, які становлять праксіологічний рівень театральності, оскільки саме за допомогою ритуалів влада здійснює свою перформативну функцію, сприяючи виробництву та відтворенню соціальних практик. Показано, що соціальний простір, відповідно до структурно-семіотичного підходу, сконструйовано таким чином, що персонажі, що займають подібні або сусідні позиції, знаходяться в стані афектації, підпорядковуються подібним обумовленостям і можуть мати подібні диспозиції та інтереси, а, отже, проводити подібні практики.