Abstract

У статті доводиться, що тотальна еклектика постмодерну, моністична еклектика протомодерну є в принципі тотожними. Такими є й монізм тотального плюралізму, і монізм орнаментального дифузного дискретного колажу. Маємо зрозуміти, що еклектика середини ХІХ століття, еклектика як завершення постмодерного праксису – це є один і той самий тип, який визначається в культурі як маньєризм. Він може мати різні ознаки, різні феноменологічні конфігурації, але його сутність полягає в тому, що це симбіоз, це еклектика, це надсистема, це трансформація попередніх систем, коли не одна, а кілька систем стають елемантами в загальному поєднанні композиційної єдності і коли виникає саме те, що ми називаємо симбіозом.